Історія обміну
Історія обміну
Украї́нці Кана́ди або: українокана́дці — особи українського походження, народжені в Канаді чи прибувші до Канади, у яких є статус канадських громадян. Україноканадці, за офіційними даними Статистики Канади 2006 року, — дев'ята за чисельністю етнічна група: їх проживало в країні 1 209 085.
Перші українці в Канаді: Іван Пилипів та Василь Єлиняк, родом з села Небилів (нині:Рожнятівського району Івано-Франківської області, де встановлено їм пам'ятник), — прибули до Канади пароплавом «Орегон» дня 7 вересня 1891. З їхнім прибуттям розпочався потік українських іммігрантів на незаймані землі Канади; ці два українські піонери в 1892 році і встигли навіть посприяти переселенню в Канаду кількох сімей з України.
В історії української еміграції до Канади дослідники визначають такі основні етапи:
1812-1890-ті рр. — період поодинокої епізодичної імміграції українців;
1891-1914 рр. — «перша хвиля» масової трудової імміграції та початок формування української етнічної групи;
1920-1941 рр. — «друга хвиля» масової трудової імміграції та консолідація етнічної групи;
1950-1960 рр. — «третя хвиля» імміграції з переміщених осіб;
з 1960-1991 рр. — розвиток української етнічної групи Канади в умовах відсутності поповнень з України.
У першій хвилі еміграції переважали соціально-економічні мотиви, у другій спостерігалося поєднання соціально-економічних і політичних причин, у третій — домінування політичних мотивів.
З поворотом ХІХ-го століття уряд Канади практично безкоштовно роздавав іммігрантам «гомстеди» (земельні наділи) для заселення канадських степів — та під однією умовою: розпочати на ній господарювання за три роки. Саме тоді канадський міністр внутрішних справ Сіфтон (1897-1903) розгорнув на західноукраїнських землях активну агітацію за переселення до Канади, сподіваючись таким чином вирішити проблему освоєння дикого Заходу. Оскільки перші українські іммігранти до Канади являлися переважно землеробами, вони відгукалися на канадську пропаганду — і селилися громадно в цілинному поясі степових провінцій Альберти, Саскачевану й Манітоби.
Більших перших українських переселенців приїжджали з Буковини та Галичини. Кожна сім'я переселенців одержувала 160 акрів землі, а першим кроком було будівництво якогось притулку для життя.
Життя перших переселенців не було легким. Потрібно
було розчищати землю від лісу, будувати будинки, а водночас і здобувати кошти на прожиття. В додатку до цього українські переселенці говорили іншою мовою, носили інший одяг, мали окреме віросповідання та інші звичаї. Поселенці поступово корчували ліс і будували більші хати, які відображали український стиль як у деталях будівництва, так і в архитектурі.
Таким чином дуже швидко розвинулись поселення, які нагадували українські села. До 1920 року в них з'явились народні доми, школи, крамниці і церкви. Підростаючі нащадки поселенців почали переселюватись до міст, беручи з собою українські звичаї і роблячи їх невід'ємною частиною містечкової культури.
З часом вони виробили стиль життя, який можна назвати комбінацією українського та західноканадського. Змінилось і ставлення канадців щодо українців: якщо раніше вони вважалися потенційним тягарем для Канади, то тепер їх бачили як повноцінних громадян, які вклали надзвичайно багато в канадське суспільство.
Освіта завжди була пріоритетом для українців, де б вони не жили. Це поняття яскраво виявляється в освітянсько-виховній роботі організацій, створених українцями в Канаді.
Із самих початків українські поселенці в степових провінціях Канади використовували всі можливості збереження своєї мови та культури. Між 1897-1919 рр. різні події сприяли підвищенню національної свідомості, стимулювали прагнення запровадити навчання української мови в шкільній системі.
В провінції Саскачеван, завдяки старанням багатьох відданих освітян і підтримки організацій, наприклад Конгрес Українців Канади, в 1945 р. Саскачеванський університет став першим канадським університетом, який створив відділ славістики і став викладати українську мову як офіційно визнаний предмет. Ця подія мала позитивний вплив на остаточне рішення міністерства освіти Саскачевану впровадити в 1952 р. в середні школи Саскачевану українську мову як акредитований предмет. Згодом, подібне відбулося в сусідніх провінціях Манітоби і Альберти.
У 1971 р. англійська та французька мови були визнані офіційними мовами Канади. В той сам час, запровадження канадським урядом політики «багатокультурності» дало моральну підтримку вивченню в школах неофіційних мов, зокрема української мови. Завдяки чималого політичного лобіювання українськими організаціями, були внесені зміни до Шкільних Актів Альберти - в 1971р., Саскачевану - в 1978 р. і Манітоли - в 1979 р., дозволяючи вживання української мови як мови навчання до 50% навчального часу.
Ці події дозволили запровадити українсько-англійську двомовну навчальну програму. З розширенням українських програм в школах українська громада лобіювала міністерство освіти більш підтримувати ці програми і до початку 1980 р. міністерство освіти в кожній із степових провінцій назначили програмових керівників, консультантів за наглядом українських програм в державних школах. Одночасно батьківські комітети, вчительські товариства і громадські організації різними заходами пропагували навчання української мови.
Таким чином на протязі 80-х років українські програми в Саскачевані й у сусідніх степових провінціях були схвалені шкільними законами, заохочені урядовою політикою і зазнали громадської підтримки. Але, на жаль, всі ці надбання не були в силі стримати мовну, навіть культурну асиміляцію. Незважаючи на національну політику «багатокультурності», яка визнає канадську етнічну мозаїку, незважаючи на офіційні заяви, що ми канадці відкидаємо поняття культурного «перетоплюючого котла», натомість визнаємо принцип «Єдність всупереч різнорідності» і незважаючи на всі вищезгадані досягнення, асиміляція наступала безжалісно. Однією із багатьох причин була відсутність тривалого контакту з Україною, з мовою, з побутовим життям.
Мовна асиміляція сприяла постійному зменшенню участі молоді у шкільних програмах української мови. Програмові керівники, консультанти, вчительські товариства і громадські організації розмірковували над питанням як діяти щоб заохотити збільшення участі в цих програмах молодь. Зміцнення освітніх зв'язків з Україною виявилася як одна із можливих стратегій.
Саскачеван згодилася одною із перших канадських провінцій реалізувати освітні зв'язки з Україною.
У 1977 р. Саскачеванський університет став першим північно-американським університетом, який підписав угоду про обмін освітян із університетом в Україні, а саме з Чернівецьким університетом.
Програма передбачала річний обмін професорів і студентів, підсилювала академічні, культурні і мовні зв'язки і взагалі підвищувала у громаді рівень зацікавленості Україною. Офіційне побратимство міста Саскатун із містом Чернівці представляє собою один із результатів цієї ініціативи.
Другим і найбільш тривалим почином у результаті угод був обмін учнів загальноосвітніх навчальних закладів української двомовної програми міста Саскатуну і м. Чернівці. Починаючи в 1992 р. кожного другого року учні відвідували один одного, жили у родинах своїх партнерів, спільно відвідували шкільні зайняття, поповнювали знання мови, знайомилися з історією, культурою, національними традиціями і побутовим життям обох країн. Обмін триває ще і сьогодні. За нього відповідають Міністерство освіти Саскачевану спільно із Чернівецьким обласним управлінням освіти і шкільною радою католицьких шкіл Саскатуну.
Починаючи з 1994 року організація міжнародного учнівського обміну відбувається на базі Чернівецького ліцею № 2 Чернівецької міської ради.
В різні роки групи учнівського обміну очолювали:
Георгій Філіпчук та Неоніла Русинко (1992 рік);
Михайло Бауер та Алла Басіна (1996 рік);
Андрій Сігітов та Наталія Мітнікова (2000 рік);
Олена Кузьміна (2004 рік);
Андрій Сігітов, Богдан Потурнак та Олена Сігітова (2008 рік);
Андрій та Олена Сігітови (2012 рік) .
Еразм Марценюк та Іродіана Василашко (1994 рік);
Андрій Сігітов та Світлана Куриш (1998 рік);
Андрій Сігітов та Наталія Дбровольська (2003 рік);
Андрій Сігітов (2006 рік);
Андрій Сігітов, Олена Сігітова та Мирослав Починок (2010 рік);
З канадської сторони в різні роки керівниками груп були:
Надія Прокопчук (1992 р., 1996 р., 2000 р.);
Лоріана Ґабрух (1994 р, 1998 р., 2002 р., 2004 р., 2006 р., 2008 р, 2010 р., 2012 р.).
